вівторок, 6 червня 2017 р.

«Ми втрачаємо здібність фантазувати»

(Роздуми після проведення вдалого заходу).
Мабуть, у кожної людини в дитинстві був або і є досі самий-самий кращий друг, який розуміє тебе краще, ніж ти сам і підтримує у всьому та приносить користь і  для тебе самого. У дитячій дружбі взагалі все дуже просто, відкрито та чітко, і лише маленька частка людей здатна зберегти дитяче сприйняття світу. Адже тільки діти здатні бачити світ під іншим кутом, ніж інші представники людства. Безсумнівно, що всі винахідники, письменники, художники, вчені до кінця життя зберігають в собі це особливе сприйняття світу, що допомагає їм втілювати свої ідеї та задуми в реальність.
І як розповідала відома письменниця Астрід Лінгред, що її надихали на написання чудових оповідань не її діти або онуки, а вона сама, коли згадувала себе у дитинстві. Усі герої її книжок дуже схожі на усіх дітей світу. Такі ж фантазери та вигадники, як завзята фантазерка Пеппі Довга Панчоха та Малюк, який вигадує собі найкращого друга Карлсона. А Карлсон, в свою чергу теж схожий на інших дітей, бо як і усі любить солодощі, такий же скнара, бешкетник та хвалько. Тому нам і захотілося в переддень канікул разом із дітлахами, які завітали до нас у гості на захід трішечки згадати , як це бути такими невимушеними та щасливими, тільки тому, що тобі на день народження подарували цуценя. На цьому заході, присвяченому дитячій письменниці Астрід Лінгред, ми разом з дітьми дивилися веселі мультики, відповідали на питання та дізнавалися, звідки ж з’явилися наші улюблені  герої  з оповідань Лінгред.
Доречі, коли відповідаючи на запитання, яке було в нашій вікторині по одному з оповідань, ми запитали у дітей - що вони хотіли б собі на День народження? – собаку чи комп’ютер, то ми були дуже раді почути від усіх, що це собака.
Але я дещо зрозуміла для себе : нашім дітям не вистачає уваги, а головне -  реального спілкування з друзями і з батьками, бо ми вважаємо, що змінився час. Ні, змінився не час, а ми самі. Ми самі позбавляємо своїх дітей можливості фантазувати. Замість того, щоб ,наприклад, залити ковзанку на подвір’ї, ми веземо їх цілих дві години кудись, щоб покататися на ковзанах за гроші. Або  щоб запекти картоплю у багатті, вони чекають на пікнік замість того, щоб зробити це  просто десь на подвір»ї. Побудувати  з дітьми «халабуду»,  замість мультика почитати разом з дитиною – невже це так проблемно? Зараз батьки самі не розуміючи  роблять усе, щоб діти переставали фантазувати. Вони менше приділяють уваги дітям, намагаючись свою увагу і любов заміняти гаджетами, телевізором чи іграшками, бо це не  потребуює  спільних зусиль та виявлення творчих здібностей. І все це виходить тому, що дорослі розлюбили заморочуватися та ускладнювати собі життя, а попит, як нам відомо породжує пропозицію.
Ми самі привчаємо нашіх дітей бути залежними від комп’ютера, ми забороняємо їм купатися у болоті, їсти фрукти з землі, балуємо некорисними іграшками… і,  тим самим позбавляємо їх привабливості фантазувати.  Адже діти здібні все ж таки оцінити  те, що ми для них робимо, а ми просто стали не здібними надати ім таку можливість. Тому  боюсь, що дуже скоро зникнуть і люди, які зможуть написати щось добре та чарівне, згадуючи своє непримушене та щасливе дитинство.

А пам’ятаєте, як ми в дитинстві закривали своє лице долоньками, і вважали, що нас ніхто не бачить... А тепер? Давайте зробимо своїх дітей (і не тільки своїх) щасливими.
     Юлія Бурлакова – бібліотекар дитячої бібліотеки-філії №5